Даний проект спрямований на допомогу:

                  І.  дітям-сиротам;

                 ІІ. безпритульним  людям;

                 ІІІ. самотнім людям похилого віку;

                 ІV. неблагополучним сім’ям;
                 
                 VI. безпритульним тваринам;

Заходи передбачені проектом:

 → благодійні акції;

 →  організація конкурсів талантів, спортивних змагань та виставок юних умільців;

→  зустрічі з психологами;

 → групи взаємодопомоги;

 → практична допомога в організації домашнього навчаннядітей-інвалідів;

 → форуми обговорення і пропозицій;

 → вуличний журнал «Просто неба»;

 → організація фондів допомоги «Шлях додому»;

 → організація будинків  соціального захисту;

→створення зоозахисничих організацій;

→притулки для безпритульних тварин;

→пункти перетримання для безпритульних тварин;

→організація пунктів прийому корму та медикаментів для безпритульних тварин;

→організація клубів літніх людей («Золота осінь», «Жива історія»);

→організація «аптек без націнок»;

Хочеш змінити світ - почни із себе!

Пучок статистики

 

Матеріали взяті з сайту

https://www.google.com.ua/search?q=кількість+безпритульних+дітей+в+україні&client=firefox-a&hs=5Yq&rls=org.mozilla:uk:official&source=lnms&tbm=isch&sa=X&ei=PirqUs7sN8aq4ATalYDoBQ&ved=0CAkQ_AUoAQ&biw=1280&bih=856

Проблема безпритульних людей

Раїса ЧИРВА, «ПРОФСПІЛКОВІ ВІСТІ»

                                  Життя просто неба

    Їх називають безпритульні, безхатченки, або зверхньо – «бомжі»… Ніхто не може навести достовірних даних, скільки безпритульних мешкають в Україні. Єдине, що стверджує статистика, за останні роки різко скороти­лась кількість «дітей вулиці». Обрахувати дорослих та літніх людей, котрі опинилися без даху над головою, – справа безперспективна. Однак із кожним роком тих, хто змушений жити просто неба, невпинно більшає. Вони сплять поруч із безпритульними собаками, аби було тепліше вночі, займаються дрібними крадіжками, або просто чекають, коли їх уб’ють чи знову заарештують. Як вони живуть – люди, яким не пощастило в житті?

                                        Міфи про безхатченків

Найпоширеніший міф по­лягає в тому, що безпритуль­ним подобається таке жит­тя. Психологи кажуть, що подібне виправдання – еле­ментарний спосіб психоло­гічного захисту. Насправді, не існує людей, які б добро­вільно обрали таку долю. Бо жодного душевного спокою вона не гарантує. Це тільки філософ Григорій Сковорода жив на вулиці і тішився з того. Та в нього для цього були глибинні підстави. Більшість же безхатченків такий спосіб не життя, а ви­живання гнітить.

Інший міф про безпри­тульних – вони геть усі під­пільні мільйонери. Над цим стереотипом можна було б посміятися, але в пресі час від часу з’являються підра­хунки заробітків жебраків. Мовляв, якщо людина про­сить милостиню в перехо­дах метрополітену, послу­гами якого користуються щодня мільйон людей, то цей мільйон треба лише по­множити на гривню. Зали­шається тільки поцікави­тись: а ви часто даєте грив­ню тим, хто її потребує?

Та чи не найбільший сте­реотип, що всі безхатченки – алкоголіки. Наша країна перебуває в числі перших за споживанням алкоголю. Більше п’ють тільки росія­ни. Вживати спиртні напої у нас вважається способом зняти стрес чи просто розва­житись. Тоді чому ми зви­нувачуємо безпритульних у порушенні моральних за­сад? Адже здебільшого не алкоголіки стають безхат­ченками, а навпаки. Хто знає, як жив би кожен з нас, опинившись у складній життєвій ситуації.

І причина, і наслідок – не­мов зачароване коло. По-перше, в нашому суспіль­стві багато людей хворі на алкоголізм. Чимало їх через це втрачають житло, а коли опиняються на вулиці, алко­гольна залежність тільки посилюється. Та навіть якщо такої проблеми не було, то вона з’являється, бо в середовищі волоцюг обов’язково п’ють. Дослі­дження доводять, що майже половина безпритульних по­трапили в алкогольну за­лежність уже після того, як опинились на вулиці. Часто вони починають пити, щоб зігрітися та підтримати ком­панію, вирішити свої психо­логічні проблеми.

Побутує ще один стерео­тип, і він має право на існу­вання: безпритульними ста­ють колишні в’язні. Справ­ді, певна кількість чолові­ків поповнюють нічліжки після закінчення терміну ув’язнення. Їхнє майно кон­фіскують, коли вони потра­пляють за грати, сім’ї зріка­ються їх, тож так чи інакше вони виходять у нікуди, а отже, опиняються на вули­ці. Питанням соціалізації колишніх в’язнів на тлі на­гальніших проблем ніхто не переймається.

І ще один міф. Безпри­тульними стають слабкоду­хі. Однак волонтери, які опі­куються проблемами безхат­ченків, це категорично запе­речують. І наводять прикла­ди, що доволі часто на вули­ці просто неба опиняються й сильні люди. Єдина провина яких – відсутність допомоги небайдужих у критичний момент. Банальна житей­ська історія: син одружився, невістка виявилась питу­щою. Син за скоєння злочи­ну потрапив до в’язниці, а невістка почала знущатись над людиною похилого віку. Між вулицею і зашморгом бабуся обирає вулицю… До слова, найпоширеніша при­чина того, що люди опиня­ються на вулиці – невиріше­ні родинні конфлікти, що за­кінчуються трагедією. Той, хто зазнав життєвої пораз­ки, стає частиною специфіч­ного і неблагополучного ву­личного гурту.

Прізвисько з міліцейського протоколу

За бездомними міцно за­кріпилося прізвисько з мілі­цейського протоколу – «бомж». Навіть укладачі словника-довідника соці­ального працівника абсо­лютно свідомо стверджу­ють, що «значну частину безпритульних представля­ють так звані «бомжі», тобто особи без певного місця про­живання». Чим у науці «без­притульний» відрізняється від «бомжа», не пояснюють.

Давайте поглянемо на ситуацію з іншого боку. Лю­дину не просто в скрутно­му, найгіршому для неї ста­новищі, а в безвиході всі до­вкола називають принизли­вим прізвиськом «бомж». Демонструють байдужість, зверхність чи осуд, або все це разом. Людина неминуче почуватиметься зайвою, не­потрібною, нікчемною. А з часом її поведінка стане адекватною тому, чого інші зазвичай від неї очікують.

Безпритульні ніде й ніко­ли не користувалися доброю репутацією. Не лише в Укра­їні, а й світі загалом. Вели­чезна соціальна дистанція сформувала в свідомості гро­мадян стереотип «бомжа» як аморального, асоціального та мало не кримінального елементу. Благополучні люди дивляться на них, як на сміття, непотріб і швид­ше кинуть кістку бродячому псу, ніж шматок хліба же­браку. Їм байдуже, з якими проблемами безпритульні стикаються щодня. Що вони відчувають? Страх бути зне­хтуваними, а то й побитими, сором за те, що змушені зли­дарювати. Нестерпність со­ціальної ізоляції. Ігноруван­ня, зверхнє ставлення, пре­зирство й агресію з боку ін­ших людей, які вважають себе нормальними.

Хтось, може, й справді сам винен у тому, що ночує в підвалі, бо для нього крім того, щоб пити горілку, ін­ших принад не існує. Од­нак, за статистикою, добра половина безпритульних набула статусу «бомжа» внаслідок квартирних махі­націй. Необов’язково з вини аферистів, нерідко просто з волі «добрих» родичів. Біль­шість безхатченків розлу­чені або неодружені, вдови та вдівці, сироти при живих дітях. Ті, хто переймається долею безпритульних, наво­дять ще одну цікаву статис­тику: серед них 39% людей з середньою спеціальною освітою, 28% – середньою, 17,5% – вищою. Трапляють­ся і вчорашні професори, й музиканти, й актори. Та то було в минулому житті, коли в них були домівка, сім’я, робота. Ще до того, як вони потрапили в складну життєву ситуацію або не змогли розв’язати конфлікт із родичами. А нині вони живуть просто неба. Не спо­діваючись на підтримку ні людей, ані держави.

Тільки не в моєму дворі

Найбільша проблема без­притульних у тому, що вони абсолютно беззахисні.

Люди женуть їх із під’їздів навіть у лютий мороз, влаштовують облави на мешканців нічліжок. Голо­вний аргумент: нічого роз­носити заразу… Мовляв, че­рез таких, як вони, вся Укра­їна вражена туберкульозом або ще чимось гіршим.

Епідемія туберкульозу серед безпритульних – справді дуже велика про­блема. І створюють її не тільки вони. Звернутись до поліклініки звичайний во­лоцюга ніколи не ризикне. Його навіть не пустять на поріг через неохайний зо­внішній вигляд. Лише деякі заклади видають спеціаль­не направлення до поліклі­ніки, де роблять безкоштов­ну флюорографію. Якщо хворобу виявлять, то до дис­пансеру таку людину ві­зьмуть дуже неохоче. А за першої ж нагоди випишуть «за порушення лікарняного режиму». Тож вона знов-таки мусить жити на вули­ці, помирати там і заражати інших людей. Було б гуман­ніше, якби існував ізолятор для таких хворих, але в на­шого громадянського сус­пільства до цього руки не доходять. Бо завжди легше не помічати проблему, ніж боротися з нею. Не функціо­нують спеціальні заклади, витверезники, куди можна направити людину і допо­могти їй. Міліція? Мало­ймовірно сподіватись на її допомогу, до того ж це за­грожує людині штрафом та іншими проблемами. «Швидка» часто відмовля­ється забирати безпритуль­них, мотивуючи тим, що «нормальним» людям допо­мога потрібніша.

А на реальну допомогу безпритульним зважуються лише поодинокі сміливці чи волонтери. На шляху благодійності існують су­цільні соціальні, психоло­гічні та ментальні бар’єри. Поділитися їжею, одягом, викликати «швидку», якщо людина потребує медичної допомоги, захистити її від свавілля, коли виштовху­ють на мороз. На це здатен далеко не кожний.

В Україні громадських ор­ганізацій, які опікуються безпритульними людьми, об­маль. Серед них – Спільнота святого Егідія в Києві, «На­родна допомога – Київ» та львівська організація «Осе­ля». Вони працюють над ре­соціалізацією безхатченків, надають їм притулок і мож­ливість працювати, розво­зять гарячу їжу і створюють пункти, де можна зігрітись, переночувати, помитись.

Керівник львівської спільноти «Оселя» Олеся Са­ноцька за час свого волонтер­ства змінила ставлення до безхатченків. «Ми своїм при­кладом намагаємося показа­ти, що ставитися до безпри­тульних можна інакше. Се­ред них є талановиті худож­ники, поети, актори. До того ж, часто у цих людей інше ставлення до матеріальних цінностей. У них просто не­має нічого матеріального! Отже, набагато важливіши­ми є такі поняття, як дружба, спілкування, ці люди вміють бути дуже відданими… Над­звичайно важливі для них людська підтримка й допо­мога», – розповідає вона.

Жінка переконана, що нами зазвичай керує не логі­ка, а страх перед відпові­дальністю за чиюсь долю. Небажання людей миритись із сусідством безпритульних людей. Як кажуть, тільки не в моєму подвір’ї. Ми ніколи не замислюємось, що ж лю­дина втрачає разом з домів­кою. Це не простий факт від­сутності житла. Разом з да­хом над головою людина втрачає відчуття безпеки, стабільності та приватності. Соціолог Анастасія Рябчук стверджує, що специфіка ву­личного життя виробляє низку спільних рис характе­ру: недовіру до оточення, об­меження соціальних контак­тів до мінімуму, орієнтацію на задоволення власних по­треб за будь-яку ціну, навіть шляхом порушення соціаль­них норм і законів, відсут­ність планів на майбутнє, байдужість до того, що від­бувається навколо.

…Безпритульна жінка спить під деревом на траві, міцно обнявши собаку: так тепліше. І безпечніше: пес її не обгавкає, не вкусить, не відштовхне. Вони обоє жи­вуть просто неба. І розрахо­вують лише на самих себе…

 Де жити, коли нема де жити?

Громадська організація «Народна допомога – Київ» провела опитуван­ня серед безпритульних, аби з’ясувати місце їх ночівлі. Більшість із них сплять на вулиці – 27%, стільки ж – у друзів, знайомих чи родичів, 12,5% – у під’їздах, підвалах, на горищах. На вокзалах ночують 9% , ще 8% – на дачах. У покинутих будівлях – 6,5%, лікарнях – 5,5%, електричках – тро­хи більше 3%.

Чим займаються безхатченки вдень? На життя більшість їх заробляє, зби­раючи вторинну сировину (52%). Се­ред інших джерел заробітку респон­денти називають будівництво та ван­тажні роботи – 27%, жебракування – 10,5%, пенсійні кошти – 11%. Прак­тично 70% безпритульних постійно шукають поживи в баках для сміття, 12% зважуються на крадіжки їжі в перехожих.

 Безпритульним у Європі живеться легше

 У Європі також вистачає безхатчен­ків. Та це не означає, що люди там за­мерзають на вулицях посеред зими, або гинуть від спеки влітку. Європей­ські держави надають безпритуль­ним соціальний захист і житло. При­міром, у Швейцарії просто немає лю­дей, які живуть на вулиці не з власної волі. Більшість їх оби­рають життя в спільноті, аби не почуватись самотніми й непотрібними. Для них спільнота «Емаус» пере­творюється на своєрідну комуну чи навіть сім’ю, де з’являються близькі люди та налагоджуються стосунки.

В Італії функціонує спільнота святого Егідія. Вона здійснює величезний об­сяг соціальних програм. У багатьох італійських містах працюють спеці­альні крамниці, де можна придбати одяг за безцінь, школи, де бажаючі (насамперед біженці) мають змогу вивчати мову, спеціальні заклади, де безпритульні можуть прийняти душ. Працюють юристи, які до­помагають відновити докумен­ти. Словом, здійснюються всі необхідні заходи, щоб запо­бігти соціальному напружен­ню. Тож тут можна жити на вулиці і почуватися при цьому лю­диною.

Матеріали http://www.psv.org.ua/arts/Tema/view-1100.html

Шляхи вирішення соціальних проблем людства